Олена, Україна

Материнство у війну я не вибирала

 

Мій настирливий син вийшов після трьох невдалих ЕКЗ сам.

 

Лікарка не могла повірити…

Материнство у війну я не вибирала, просто завагітніла в лютому 2022 року після трьох років безпліддя, і це було диво, про яке навіть страшно було сказати вголос.

Так минуло три тижні до 24 лютого – ми дивилися з чоловіком на заповітні дві смужки на тестах і боялися голосно радіти своєму щастю.

Тієї ночі, коли почалася війна, я щасливо спала і не злякалася (хто знає, яким би був результат, якби сон не був таким міцним?).

Доволі спокійно сприйняла все, що відбувається, з упевненістю, що це ненадовго.

 

Я зберігала спокій майже весь час з якоюсь ірраціональною впевненістю, що з нами все буде гаразд, і заспокоювала малюка в собі.

Перший скринінг під вибухи та питання лікаря

УЗД: «Спускаємося в укриття чи продовжуємо?».

Ми продовжили, бо знати, що з малюком все добре, на той момент було важливіше.

 

Якимось світлим моментом стало те, що моя лікарка не поїхала,

і я відчувала себе під захистом (не втомлююся їй за це дякувати). 

Перша ніч у пологовому будинку під вибухи… але не було страшно, чомусь упевненість у тому, що все буде гаразд, все ще не покидала мене.

Потім почався блєкаут. З півторамісячною дитиною на руках з’явилося почуття безпорадності.

Щоразу, коли вимикають світло, я ніби повертаюся в ту точку, коли я без зв’язку в темній квартирі, без води та можливості приготувати їжу, але з тим рятівним грудним вигодовуванням.

Я – все, що йому було на той момент потрібно, і мені треба було зберігати спокій.

Мамине тепло і кохання, та за можливості – спокій…

 

Страх з’явився дещо пізніше: коли в новорічну ніч на 2024 рік безпілотник потрапив до сусіднього будинку, коли цілий під’їзд людей,

що сплять, у тому числі й дітей, просто впав, і війна забрала безцінні життя.

Що робимо?

Ховаємось у гардеробі?

Безпечно?

Скоріше ні, просто безпечніше, ніж у ліжку.

Виїжджаємо?

Спочатку навіть не думала про це, адже сім’я – це мама й тато.

 

У вагітність із сильної та незалежної жінки я перетворилася на дуже залежну від чоловіка особу, мені потрібна була його фізична присутність як якийсь оберіг, почуття захисту. Тому для мене виїхати від нього та народжувати в чужій країні було немислимим – як позбутися половини себе.

Зараз, буває, я дорікаю йому за те, що в перші дні ми не покинули всіх і не поїхали, але розумію, що це скоріше закид собі, адже ми вірили в майбутнє тоді.

Та мільйон запитань:

а як би прабабуся побачила правнука?

А як жити там, де ти чужий?

Запитань більше, ніж відповідей, і всі вони болючі.

 

Майбутнє зараз побачити складно. 2025-й був з якимось проблиском надії, а зараз її немає.

Може, лише слабенький вогник.

Живемо, не будуючи планів, живемо, насолоджуючись усмішкою сина, живемо маленькими уривками щастя та якось без моральних сил.

 

Все рано чи пізно кінчається – адже так казав хтось із великих.

От і це мине…

 

Участь у творчих проєктах дає на хвилинку забути про темряву навколо, дає ковток материнства такого, яким воно мало бути.

Без цього дуже складно, адже матері тут майже не мають подій, що відновлюють ресурс, а нам це так потрібно…

 

Колись я обіцяла написати про це все (може, докладніше) після того, як все завершиться.

Чи, може, це знак того, що кінець цієї темряви близький?

 

Материнство у війну я не вибирала, воно вибрало мене, наш син

вибрав нас, щоб ми змогли пройти через це заради нього.